(1) Боляче буває дивитися, як падає зірка. (2) Як/би хотілося запримітити, звідки вона зірвалася й куди мала б упасти спіткнувшись на рівному місці. (3) Дивишся у високий морок, де щойно був залишений слід. (4) Дивишся, вражений, сподіваючись, що не вмерла зірка, що спалахне вона в іншому місці.
(5)Про/те ні, не спалахнула. (6) А потім не встигаєш помічати, де й котра зірка зірвалася, полетіла до/низу. (7) Що їх манить туди? (8) Що жене їх стрімкими табунами? (9) Яка непереможна сила старої землі? (10) Чи не та сама сила, що пробуджує в мене любов до неї, що все тримає на цьому світі? (11) Оглянься! (12) Прожиті твої дні летять слідом за тобою, що/миті згасаючи в темряві минулого...
25. З’ясуйте синтаксичну роль виділених слів (цифра позначає наступне слово).
Ніколи не треба забувати про своє призначення й (1)завжди пам’ятати, що (2)митці покликані народом для того, аби показувати (3) світові насамперед, що життя (4)прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мистецьких благ.
А обставина
Б підмет
В додаток
Г іменна частина присудка
Д означення
(1,2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.
(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так. А тільки ж чому барилась?
(7,8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.
(9-11) їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розімліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.
(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
– Здрастуйте, тітко! Прибули?
– Атож. Воду на город повезеш?
– Ну.
– Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
– Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
– Аби морозу не кинуло.
– А по радіо передавали два градуси.
– От-то.
(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.
(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» – «Заспокойся, – сказала ти, – не поможеться. А може, ще й мине» – «Стара карга, – вискнула жінка, – тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» – «Жити всім хочеться, дитино», – одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.
(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.
(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.
(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться – наче й поставить ніде.
(44-50) Аж ось і він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
– Лоню! – гукнув ще здалеку, а ближче застидався. – Як добралася?
– Автобусом прямо ізвідти сюди.
– А в хаті була? Я тут той наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка зварена. Може, води од Гаманів принести?
– Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
– На таборі.
(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
– Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
– А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
– Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!
(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.
(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні – порожньо.
(59-63) «Як я жив із тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цемент і накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї? »
– Не може бути, – ще раз видихнув Димко.
(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
– Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, – обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.
(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
– Ось на, вже поналивались.
– Нащо ти? – спаленіла.
(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
– А як там... у Чернігові... що сказали?
– Нічого, – обізвалась тихо, – того нема.
– А тримали довго.
– Вигрівали. Усе якимись лампами.
– Так справді? Справді нема?
– Кажу ж.
– Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!
(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.
(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди...
33. Авторка натякає в новелі на казкові образи зі світової драматургії й кіно. Прочитайте запропоновані фрагменти й виберіть правильне твердження щодо твору Любові Пономаренко.
«Синій птах» – п’єса-казка Моріса Метерлінка. Дочка і син Дроворуба засинають і бачать прегарний сон. До них з’явилася Фея й послала дітей на пошуки Синього птаха. Він був їй потрібен для хворої онуки. Однак щастя не можна привласнити та приручити. За ним треба йти все життя, шукаючи його в усіх усюдах – чудове й невловиме. Синій птах не дається в руки, він вабить нас усе життя, визначає наші сподівання й діяння.
«Три горішки для Попелюшки» – фільм-казка за мотивами твору Шарля Перо. Головна героїня казки, Попелюшка, – добра, весела й смілива дівчина. Як хлопчисько-шибеник, вона відмінно стріляє, скаче на коні, а, як усі дівчатка, вірить у чудеса і для їх утілення має три горішки, в одному з яких виявився й весільний подарунок для неї
39. «Щоб бути зачинателем нової української літератури – мало самого таланту: треба мати український хребет. Той хребет, який крізь усі лихоліття й катастрофи знову й знову випрямляється і утверджує вільне людське право – бути собою» – сказано про
49. «Завоювати і зробити своїм зрусифіковане українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом» прагне
51. «Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав тпрамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили ціле життя» — так зображено подружжя:
52. «Ще як я підходив до загсу – думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське – і заноровиться... І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би?» – ділиться враженнями головний герой твору
53.«Ми з нею рідні. Ми з одного кореня.
Мабуть, один лелека нас приніс.
Батьки у нас безстрашні й невпокорені
і матері посивілі від сліз»,
- так про себе й Марусю Чурай говорить
60. Установіть відповідність між письменником і висловлюванням про нього.
1 Микола Куліш
2 Олександр Довженко
3 Валер’ян Підмогильний
4 Павло Тичина
А «...“Соняшні кларнети” – це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося, – лірика 1917р. і перед нею...»
Б «Він ніколи не збивається в “Місті” на поезію в прозі – вічна біда нашої прози... Він уміє загнуздувати свої почуття розумом...»
В «Люди сміялись, тільки-но побачивши його підпис під фейлетоном чи гуморескою, наперед смакуючи її зміст...»
Г «Тільки епохальні п’єси можуть викликати таку велику дискусію і тільки обмежені люди не розуміють, що саме такі п’єси й роблять у театрі епоху...»
Д «І, можливо, під впливом гнітючих обставин письменник звертається до чарівного оазису свого трудового життя – до незабутнього, здивованого, “зеленоокого” дитинства...»
Увічливість, вихованість, шляхетність прикрашають будь-яку людину.
Але ввічливість може бути сухою, вихованість – поверховою, шляхетність – показною.
Як же відрізнити справжні чесноти від удаваних?
Викладіть Ваш погляд на цю проблему.
Щоб дати об`єктивну оцінку ваших знань, питання з розгорнутою відповіддю повиннні перевіряти спеціально підготовлені викладачі.
