Олена Теліга

(1-5) У її елегантно-карбованих віршах, названих критикою «приватними листами світові», вимальовується яскравий образ людини, відданої ідеям національного відродження, морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. У цьому й полягав сенс життя поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в Бабиному Яру.
(6-13) Світогляд Олени Теліга формувався поступово. То була довга «одіссея», що починалася в Петербурзі. Тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора Івана Шовгенева, і народилася Олена 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань, що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії. Під час більшовицького наступу 1919 року Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом із нею виїхали й Шовгеневи. Згодом оселилися в Чехії, де батько працював ректором Української господарської академії.
(14-20) У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси. Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва, майбутня поетеса вступає до Українського педагогічного інституту в Празі. Вона товаришує з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими письменниками «празької школи». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій блискавок фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій».
(21-26) Власне, ідеться про неоромантизм, що об’єднує «празьку школу», проявляючись у доробку кожного поета неповторними гранями: коли для Юрія Клена це був певний нюанс, то для Маланюка, Ольжича, а ще більше для Теліги - рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів». Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності - то визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.
(27-31) Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі Українки. Як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Роль жінки в житті нації - одна з головних тем лірики Теліги. Це не квола істота, не рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба.
(32-41) Цей тип постав з особливостей національного духу української еміграції, яка почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості в рідному краї, охопленому більшовицькими репресіями, розчленованому сусідніми країнами. Це прискорило об’єднання розпорошених угруповань в ОУН. Обмежуватися лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала Теліга в статті «Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю, що не має нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса в запальних публіцистичний виступах, як і в ліриці, - будити національну свідомість.
(42-51) Розкол ОУН, що стався 1940 року внаслідок тактичних і персональних розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й Олена Теліга, яка разом з Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон між Польщею та Галичиною. А 22 жовтня - вона вже в омріяному напівзруйнованому Києві, де засновано Українську національну раду. Теліга як член референтури культурної комісії створила «Спілку письменників». Водночас вона перебирає редагування додатка «Література і мистецтво» при газеті - «Українське слово» і готує його під свіжою, бойовою назвою «Литаври». Тут друкувалися талановиті твори українських письменників, знищених сталінізмом, і письменників-емігрантів.
(52-60) Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, Теліга не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, із презирством ставилася до одописців: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Литаврів» на початку 1942 року іх закрили. Ольжич намагався переконати Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду». Знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове зібрання, де й була заарештована.
(61-62) За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, усі вони вийшли посмертно; більша частина її віршів загубилася.

За Ю. Ковалевим
605 слів